У подорожі з алергією. «Вона навчила мене, наскільки важливим є життя»

– Я замислююся, що відбувається у твоїй голові, коли ти сідаєш їсти в чужій країні. Уявляю цю суміш емоцій. Ти як сапер, який із холодною головою має знешкодити міну. Це повна протилежність безтурботному дослідженню смаків, про яке мріє кожен мандрівник.

– Саме так, для мене знайомство з кухнею світу починається з детального аналізу місця, де я хочу поїсти, а також ретельного ознайомлення зі списком інгредієнтів кожної страви. Часто захоплення швидко згасає після прочитання доступних страв, яких під час подорожей Азією просто небагато або вони мають схожу основу. Спочатку було дуже важко, я сильно відчувала несправедливість, бо, як любителька кухні світу, отримала дуже великі обмеження, насправді набагато раніше, ніж хотілося б. З часом я перестала шукати в цьому проблему й навчилася, що навіть ту саму страву в різних місцях можна відкривати для себе по-новому. Думаю, це питання прийняття та поблажливості до самого себе, зрештою, тіло дає сигнал, що щось нам шкодить, тож замість того, щоб додавати собі тягар, краще його позбутися й шукати способи полегшити собі життя 🙂

– Відколи алергія є невід’ємною супутницею твоїх подорожей? І скільки часу знадобилося, щоб виявити цю проблему?

– Перші сигнали алергії з’явилися приблизно 8 років тому. Все почалося з поганого самопочуття, запаморочення та нудоти після вживання певних продуктів. З часом до цього додалася кропив’янка на руках та обличчі. Тоді я ще не знала, що відбувається, і, зізнаюся, не вдавалася в подробиці. Аж до першого шоку, на початку 2020 року, ще до ковіду, коли, повертаючись автомобілем серед ночі до квартири, я почала відчувати стандартні симптоми, але цього разу з набряком язика та проблеми з диханням. Я не знала, що робити. Лікарня була надто далеко, тому я заїхала до цілодобової аптеки, де після прохання про допомогу втратила свідомість. Коли я отямилася, швидка вже була в дорозі. Мене забрали до лікарні, набряклу, як повітряна кулька, на обстеження та до відділення. Мій стан здоров’я стабілізували, і після кількох днів обстежень я отримала результати – близько десятка інгаляційних і харчових алергій, а також схильність до перехресних реакцій. Додатково лікар сказав, що я завжди повинна мати при собі стероїди, адреналін та інгалятор. Того дня мій світ перевернувся догори дриґом. Можна сказати, що проблема наростала приблизно півтора року, аж до певною мірою «щасливого» фіналу в лікарні.

– Це був перший анафілактичний шок, а другий?

– З другим шоком історія була досить дивною, бо я не пам’ятаю, що саме тоді сталося – у мене суцільна біла пляма. Я була сама і, здається, прийняла стероїди. Тоді в мене під рукою був адреналін, але зрештою я ним не скористалася. Це точно сталося після горіхів, а точніше навіть не самих горіхів, а попкорну, на етикетці якого було зазначено: «може містити горіхи». Напевно, я просто це пропустити, хоча такі речі завжди ретельно перевіряю.

– Твій досвід справді екстремальний. Важко до нього повертатися?

– Загалом у мене досить сильний внутрішній бар’єр, мені справді доводиться докладати зусиль, щоб пригадати ті події. Знаєш, буду відвертою… Для мене це точно травма, яка викликає страх і велику дистанцію. Вона навчила мене, наскільки важливим є життя. З часом я дуже добре пізнала своє тіло, навчилася спостерігати за кожною мікрозміною, за процесом, коли відчуваю, що алергія посилюється. Я вже знаю, у який момент і як маю реагувати. Але початок був важким. Одразу після виписки з лікарні, після придбання першого адреналіну, я боялася, що колись мені доведеться ним скористатися. Я організувала собі «рятувальний пенал» – маленький подовжений пенал для ручок перетворився на ідеальний чохол для адреналіну, стероїдів, антигістамінних препаратів і короткої інструкції «крок за кроком» – для людини, яка допомагатиме, якщо з якоїсь причини я не зможу допомогти собі сама. Пам’ятаю, що наприкінці я написала: «дихай і пам’ятай – я боюся більше, ніж ти :)». Тоді це якось додало мені впевненості, а в кризовій ситуації мало привести мене до тями. Таке рішення ідеально підходить для подорожей – підготовка цього в різних мовах може бути дуже корисною і навіть урятувати життя.

– Отже, тепер у тебе справжній арсенал засобів безпеки. Як твій інстинкт самозбереження змінився після того, через що ти пройшла? Чи дає тобі знання про власну алергію, яке ти маєш на цьому етапі, відчуття безпеки?

– Для мене потрапляння до лікарні стало точкою перезавантаження. Перезавантаженням мого ставлення до здоров’я, турботи про себе та власну безпеку, особливо під час подорожей. Однак це повністю змінює реальність і повсякденність. Ну бо спробуй тепер раптом відмовити бабусі від перцю з банки без наслідків… сміливим світ належить 🙂 А якщо зовсім серйозно – не раз траплялося, що після їжі в мене виникала алергічна реакція, але саме мій «рятувальний пенал» дозволяє мені жити нормально, наскільки це можливо. Я чудово пізнала кожен етап наростання наслідків після вживання алергену. Я знаю, що відбувається крок за кроком, завдяки чому можу негайно відреагувати відповідним способом, що забезпечує мені великий психологічний комфорт під час подорожей. На мою думку, це ключове: знати власний організм і не чекати розвитку ситуації, а реагувати якомога раніше – зрештою, ми боремося за власне життя.

– Дотримання дієти за такого способу життя, який ти ведеш, для тебе, напевно, є величезним логістичним викликом. Розкажи, як виглядає твоя «карта мін» у меню? Напевно, є такі продукти, яких ти категорично не можеш торкатися?

– Цікаве визначення  «карта мін», бо моє харчування поза домом саме на цьому й ґрунтується, я зосереджуюся на інгредієнтах, яких не можу їсти. Найнебезпечніші гравці – однозначно горіхи, апельсини, риба та паприка. До того ж в арсеналі є також морепродукти, полуниця, качка та курятина, через що меню часто скорочується блискавично. Попри все, ресторани часто намагаються зробити «щось із нічого», бо мені й так залишається не так багато на вибір, тому я намагаюся не зосереджуватися на великій кількості «ні», а на конкретних «так». Тут, однак, хочу особливо подякувати моїм близьким, яким також довелося змінити свої рецепти або навчитися нових, щоб я могла ділити з ними їжу й щоб це не був горезвісний «хліб із маслом» 🙂 Для мене це, мабуть, найбільший біль життя з алергіями – відмова собі в чомусь, постійне й ретельне вивчення меню. Безперечно, це можна назвати «бути особливою», хоча зрештою ціна справді дуже висока.

– В екзотичній кухні, за мовного бар’єру, їжа стає актом великої довіри. Як за таких умов ти оцінюєш ризик і пояснюєш, що для тебе становить загрозу? Чи пригадуєш моменти, коли комунікація підводила?

– Звичайно, це виклик, ризик також досить великий, однак я вважаю, що розмова, доповнена зображеннями, особливо коли є можливість скористатися перекладачем,  у наш час це не така вже й проблема. Звичайно, не раз я стикалася з нерозумінням і після замовлення чогось мусила відмовлятися, бо раптом виявлялося, що страву прикрасили горіхами, яких не було зазначено в меню. На Шрі-Ланці, яка є моїм другим домом, усюди додають перець чилі – це основа, яка надає стравам смаку. Однак мені вдалося знайти місця зі стравами, у яких його можна не використовувати. На віллі на Шрі-Ланці, яка є моїм другим домом і яку ми зараз здаємо гостям, працює наша господиня, яка готувала для мене місцеві страви в окремому посуді. Це відкрило нас до потреб інших гостей з алергіями. Ризик є завжди, але тут достатньо спокою, глибшого аналізу місця, де ми хочемо поїсти, та відкритості до розмови про свої алергії. В Азії також немає такої суворості, як у Європі. Насправді мені ніколи не відмовлялися подати страву, на відміну від європейських країн. Зазвичай нам вдається знайти спільне рішення, але якось трапилося, що мені просто запропонували нарізані фрукти або миску рису. Цьому передували розмова та розуміння. Я ціную, що хтось хотів дати хоч щось, аби тільки я не почувалася голодною.

– А що з мовним бар’єром?

– Поєднання мовного бар’єру зі стресом і усвідомленням серйозності ситуації дає природний викид адреналіну… 🙂 Подорожуючи, я навчилася, що якщо обидві сторони хочуть домовитися й зрозуміти одна одну, то так і буде. Я намагаюся використовувати якомога простішу мову, показувати «жестами», іноді користуватися перекладачем – і насправді можна порозумітися майже з кожним. У момент, коли вже або в мене, або в іншої сторони не залишається сил продовжувати, я просто змінюю місце й іду далі. Зберігати спокій і мати величезний запас терпіння – ось мій рецепт успіху.

– Яка з країн, у яких ти побувала, виявилася найскладнішою для «освоєння» з погляду безпеки?

– Zdecydowanie była to Sri Lanka. Przy mojej alergii na paprykę, ryby i owoce morza miałam wrażenie, że będę tam jeść tylko ryż i owoce. Jak bardzo się myliłam. Okazało się, że bogactwo smaków i różnorodność dań można bardzo łatwo wykorzystać. W dzisiejszym świecie nie ma większego problemu, by w bardziej czy mniej popularnych destynacjach znaleźć coś dla siebie. Poza tym naprawdę wolę jeść to samo przez tydzień, jeśli tylko to zapewni mi bezpieczeństwo, i doświadczyć widoków, lokalnych społeczności, atrakcji, przygód, niż w ogóle nie ruszyć się z domu. Czasem bywały dni, kiedy moja dieta tak wyglądała, bo trafiłam w miejsce oddalone od cywilizacji, a czasem nawet w takich lokalizacjach udawało się bez trudu znaleźć europejską pizzę czy burgera. Uważam, że wszystko zależy od naszego postrzegania świata. Czy z alergiami widzimy ograniczenia, czy możliwości. Moja sytuacja zawsze stwarza okazje do poszukiwań, nawiązania nowych znajomości przez rozmowę o alergiach i po prostu o byciu w danym miejscu. A nic nie smakuje tak jak proste danie czy zwykły banan z widokiem na ocean 8000 km od domu.

– Чи змогла б ти сьогодні відмовитися від подорожей заради спокою, чи ти людина, яка просто не вміє і не хоче жити інакше?

– Однозначно ні! У кожного з нас є якісь обмеження, але чи повинно це заважати нам подорожувати світом, пізнавати інші культури, відкривати нові куточки, милуватися заходами сонця та створювати найпрекрасніші спогади? Абсолютно ні. Звичайно, я ніколи не спробую повною мірою смаки певної країни, часто мушу чемно відмовлятися й стикатися з нерозумінням, а іноді навіть із сумом, що з’являється на обличчях місцевих жителів. Але це не змінює того факту, що завжди знайдеться щось, що я можу з’їсти. Навіть якщо це буде манго на пляжі чи рис із томатним соусом, сам досвід і можливість побувати в новому місці змушують мене думати лише про одне: воно того варте. Вже багато років разом із моїм партнером і другом ми організовуємо подорожі країнами Азії. До нас часто приїжджають гості з целіакією, непереносимістю лактози чи харчовими алергіями. Вони повідомляють про це й просять допомогти знайти місця, де зможуть безпечно поїсти (організація цього також є частиною нашої роботи), а не відмовляються від подорожей повністю. І саме це нас об’єднує – бажання жити понад обмеженнями, нав’язаними власним організмом.

– Що ти сказала б людині, яка має такий самий стан здоров’я, як ти, і мріє про великий світ, але боїться вийти за межі власного подвір’я?

– Я б сказала: Я знаю, як це. Я знаю, що ти відчуваєш. Цей страх і обмеження. Але нехай це тебе не зупиняє. Маленькими кроками виходь дедалі далі й далі. Повільно відкривай, пізнавай, але будь уважною/уважним. Кожен організм різний, не орієнтуйся ні на кого, крім себе. Бо світ любить нових дослідників, а життя для того, щоб пізнавати, смакувати. Навіть 10% потенціалу певної країни, прожиті на 100%, набагато цінніші, ніж 100% країни, прожиті на 10% 🙂 Роби все у своєму темпі й у згоді із собою, і світ віддячить тобі прекрасними спогадами, бо алергія – це не вирок, а лише інша перспектива тих самих переживань.

Дякую за розмову
Aleksandra Lipiec

_____________________

Переклад: Соломія Пукаляк